Наші захоплення
Автор оповідання — Ігор Назаренко (Ігор Стрєльцов). Народився у м.Суми, має вищу освіту, за фахом — вчитель географіїї та біології, а за покликанням — поет, журналіст, фотограф. Захоплення: відео, написання сценаріїв до короткометражних фільмів, подорожі (авто, вело, піший туризм), спорт (айкідо, має декілька поясів карате, займався кік-боксингом). Закінчив музичну школу по класу класична гітара, а також школу бального танцю Ольги Гараніної.
ПЕРВОЦВІТИ
Щоб відволіктися від буденності, ми час від часу виїжджаємо на природу. На наш погляд, це не тільки приємна, а й дуже корисна традиція.
Квітень. Так, цей місяць виправдовує свою назву. Виїхавши за місто, невдовзі звертаємо на невелику асфальтну дорогу, що веде нас до лісу, вже оповитого легким зеленим туманом - молодесенькими, щойно вистрелившими з бруньок листочками. Життя пробудилося! У лісі ліворуч і праворуч поміж дерев усе фіолетове від рясту. Виходимо з машини і шукаємо проліски, які теж бузкового кольору, квітки малі, проте на тоненькій стеблинці їх багато: по 10-12, з кучерявими пелюстками. Наближаємося до річки. У цій місцині вже зустрічаються "класичні" сині проліски з більш великими, але й меншими по кількості у суцвітті квітками. Навкруги повітря, сповнене пташиним співом: синички, зяблики, інша дрібнота. Деінде великі круки, наче усвідомлюючи не мелодійність свого каркання, мовчки шугають поміж дерев тінями доісторичних птеродактилів.
Життя співає весняні мелодії. Ось, серед фіолето-синього одноманіття, зустрічаються тендітні жовті просуреники, жовтий і, навіть, білий ряст. Брат-і-сестра (російською "Иван-да-Марья") допитливо спостерігають за нами своїми двокольоровими, рожевими та фіолетовими, квітками-оченятами. Слабенько продзвенів над вухом та впав десь на землю, у квіти, ще кволий комарик. Зараз його навіть стає шкода. Хай би вже куснув, а то ще сконає! Проте перший кліщик, що завис перед носом на сухій гілочці, не викликає таких сентиментів. Ой, що це таке червоне - до стовбура впалого трухлого деревця притулилися рядком перші весняні гриби, такі ж яскраві і веселі, як ця перша зелень та квіти.
Ось і Псел, підвісний міст. Саме цієї пори, 2006 року, ми обминали його металеві конструкції на човні - вода йшла в рівень з мостом, а сьогодні від поверхні води до його, натягнутої між двох берегів пішохідної частини, метрів з п'ять буде. Цього річ це не повінь, а лише слабкий натяк на те, що сніг все ж таки був.
На природі час минає непомітно, але якщо про нього забуває голова, шлунок бере слово. На затишній галявині чорніє пляма старого вогнища. Усі профспілчани розбрідаються у пошуках старого хмизу. Учора тут був дощ, тому це завдання не для новачків. Та хто ж серед нас новачок у справі розвести багаття?! І не тільки на нудних загальних зборах, а й в мокрому лісі - це завдання для вільної профспілки!
Спочатку спалахують торішні стебла трави, а потім починають потріскувати і великі гілки. Хоча вже не холодно, але всі автоматично починають тягнути руки до вогню.
Швидко й дружньо спустошивши наші нехитрі продовольчі запаси, підкопчені нашвидкуруч, збираємося у зворотну путь.
По дорозі звертаємо до найближчого села, що має назву Нижнє Піщане, де височить новозбудована Свято Миколаївська церква. Хоча архітектура сучасна, але доволі оригінальна. Будівля невелика, але в ній відчувається прагнення неба. Над центральним входом чекають свого часу три невеликі дзвони.
Сповнені добрих вражень та трохи захмелілі від весняного кисню, їдемо до дому.
ТОРГОВЕЦЬ НАДІЄЮ
Фантастичне оповідання
1.
Осінній вітер, зриваючи з клену жмутки мокрого жовтого листя, розлючено жбурляв їх у вікно. Знадвору віяло сирістю. Сьогодні за цілий день не було жодного прояснення в небі, і тільки багряний захід нагадав людям, що небесне світило все ще блукає десь за щільною завісою хмар.
Гліб сидів у єдиному кріслі своєї убогої однокімнатної квартири, читаючи з тупуватою зосередженістю об'яви у пухлій міській газеті. Спочатку він похапцем простудіював розділ "робота-пропозиція", тому що ось уже три місяці, як він звільнився зі своєї контори, і з тих пір не міг знайти собі нового пристойного місця. Сьогодні він був готовий піти навіть простим робітником, але всі пропозиції у цій рубриці вимагали або певного досвіду, або розряду за спеціальністю, котрих у нього просто не було. Учора від нього пішла Оксана, забравши Христинку, сьогодні якийсь вайлак боляче наступив йому на ногу у переповненому міському автобусі. Замість листів, у поштовій скриньці було лише "Попередження" із комунальної служби з вимогою негайно погасити заборгованість за квартиру, інакше — погроза примусового виселення через суд.
У грудях вже давно засів клубок чогось гарячого та важкого. До цього клубка було не можливо звикнути, він постійно заважав ходити, сидіти, спати, а головне — думати. Останнім часом Гліб помітив, що в нього шаленими темпами почав розвиватися комплекс неповноцінності.
Закінчивши з "роботою", Гліб уже без будь-якого ентузіазму почав понуро пробігати очима по всіх інших розділах. Зайнятись було нічим. Усе, що він міг сьогодні зробити, він уже зробив. А що, до біса, він справді сьогодні зробив?! Та нічого. Окрім втоми та розчарування, що розвалювали тіло на частини, не було більше аніяких почуттів. Навіть газета була зовсім марною річчю — ніякої інформації, одна порожнеча, як і його життя, усе його майбутнє! "Нерухомість", "авто", "будматеріали", … усе це було зараз ні до чого, як ні до чого і ця порожня квартира, у якій ще тиждень тому бринів дитячий сміх, лунав такий рідний, напрочуд мелодійний жіночий голос. Останнім часом він так був заклопотаний пошуками цієї триклятої роботи, що зовсім забув про родину, про те, що найрідніші істотки разом з ним переживають цю кризу їхньої маленької держави. Тепер на демографічній мапі світу цієї держави більше не існувало. Від такого образного порівняння Гліб криво посміхнувся. Ну й нехай, можливо вона скоро знайде собі більш достойного мужчину, а він — невдаха. Така жінка, як Оксана, гідна більшого, вона не повинна з ним панькатися усе життя, народжувати йому дітей… Клубок у грудях став ще більш тяжким та гарячим…
Ні, час кінчати з цим, треба переключитися. Гліб розсіяно перебігав поглядом по дрібних газетних рядках, намагаючись хоча б чимось відволіктися від сумних роздумів, і раптом, у рубриці "різне — пропозиції", його увагу несподівано привернуло коротке повідомлення: "Продаю надію. Серж. Звертатися з 9-00 до 18-00 за телефоном…" Гліб, удруге за сьогоднішній день, криво посміхнувся: "Це ж треба — "продаю надію"! І саме у цей час йому запала в очі ця маячня. Скільки разів він читав номери цієї газети і ніколи не зустрічав подібних ідіотських об'яв, а от зараз, коли усе його життя пішло шкереберть, він натрапив на оголошення якогось дурнуватого "приколіста"! Гліб з силою жбурнув газету у куток, дістав із задньої кишені пачку сигарет, у якій знайшлася остання зім'ята біла паличка з відірваним фільтром. Він уже не здивувався цьому дрібному фаталізму. Зіскочив з крісла і, знервовано затягуючись тютюновим димом, почав ходити по кімнаті з кутка в куток. "Ні, ну куди дивляться редактори цієї зачуханої газетки, друкуючи таку нісенітницю!" — Гліб був радий хоча б на чомусь зірвати свою злість за всі негаразди останнього місяця. Він хотів щось іще довести самому собі, по темі закону "Про пресу", але тому, що за все своє життя практично не прочитав жодного юридичного документу, ніби спіткнувся і … тут до нього прийшла блискуча ідея. Гліб схопив газету, що лежала долі, знову швидко пробіг очима текст оголошення, глянув на наручного годинника — 17-45. Так, він іще встигне сказати по телефону усе, що в нього наболіло, цьому Сержу, якщо той взагалі існує у природі. Гліб підскочив до телефону, схопив слухавку: звичне монотонне гудіння — дивно, не відключили. Поспіхом набрав потрібний номер. На тому кінці дроту доволі швидко озвався чоловічий голос: "Алло — Серж, я Вас слухаю!"
2.
Гліб сидів приблизно у такій же однокімнатній, я к і в нього, але тільки ця була обладнана під невеличкий офіс і знаходилася на першому поверсі солідного хмарочосоподібного будинку з дзеркальними вікнами, котрий височів у діловому центрі міста серед таких же респектабельних побратимів.
Перед комп'ютером, за столом, навпроти Гліба, діловито клацаючи клавішами, сидів типовий представник породи "лайнових" геніїв: певно ж невисокий, сухорлявий молодий чоловік з розкуйовдженою зачіскою та меткими оченятами, значно збільшеними діоптріями окулярів. А очкарик, він же Серж, між тим, як мовиться, "їздив по вухах": "Ми реалізовуємо реальний продукт — без холестерину та сивушних олій, — він верескливо розсміявся, явно насолоджуючись хирлявими зародками своєї збоченої дотепності. — Наш продукт такий же справжній, як і будь-який товар, який Ви купуєте у супермаркеті"
— Хочу зауважити, — безцеремонно урвав пишномовну проповідь очкарика Гліб, — але усі нормальні товари можна побачити й помацати, вони мають пакування, штрихкод та й інші "прибамбаси", характерні для того лайна, котре продають у супермаркетах!
— Авжеж, — блиснувши лінзами, радісно верескнув очкарик, — Авжеж! Та коли Ви купуєте шоколадний батончик у яскравій упаковці, Ви ж напевно не бачите його, який він там? Вам досить поглянути на назву і все, Ваша уява продукує по пам'яті знайомі образи: Ви вже відчуваєте присмак шоколадної глазурі, у роті розтікається солодка молочна карамель, а на зубах починають хрускотіти смажені горішки. І чим більше Ви зголодніли, тим яскравіші образи. Що залишилось: подивитися строк реалізації — чи не згірк бува арахіс, не помутнів шоколад? Ага, все добре, і Ви віддаєте свої кровні за щось тверде у хрусткому поліетилені. До того ж точно знаючи, за що заплатили кошти — запорукою тому слугують ваш досвід та уява…
Тип за комп'ютером на хвилинку перервав своє інтелектуальне муркотіння, щоб оцінити підготовку клієнта. Явно вдоволений своєю промовою і тим, що його не перебивають, цей хирлявий котисько повів далі:
— У нас те ж саме! Ви знаєте, що таке надія, Вам знайомий цей стан, але зараз у Вас, так би мовити, із ним дефіцит, але ми готові Вам його продати. Помірний грошовий вклад і … Ви отримуєте те, чого вам так бракує. Останні слова він навмисне співчутливо розтягнув.
— Але ж надія — не ковбаса, — підозріло примружившись, заявив Гліб, — це стан душі, якась особлива хімія у мозку або, дідько його знає, щось іще, десь у гіпофізі?! Як ви можете мені це продати, із чого, на вашу думку, складається надія? Ви мені її з ложечки дасте чи поставите поживну клізму? А може внутрівенно?
У Гліба вже давно закралася підозра, що цей хлюст під хитромудрим поясненням має на увазі який-небудь "екстезі", і на даний час просто випробовує його, Гліба, на предмет того, чи готовий він вжити цю гидоту, чи ні? Якщо готовий, то у якому вигляді? Можливо, ці пройдисвіти і ловлять людей, таких, як він — розчарованих у житті, готових повірити у диво, віддавши останню копійку за щось таке, що змінить їхнє життя. Але, нічого, він їх швидко виведе "на чисту воду". Ще підходячи до під'їзду, де знаходилася фірма Сержа, Гліб уважно оглянув подвір'я на предмет "тусовки" яких-небудь здорованів — поплічників цього вундеркінда, готових швидко "привести до тями" упертого клієнта. Але, що дивно, таких поблизу не було. Як і в цьому мініатюрному офісі. Ну не міг же очкарик запхнути пару доморощених "термінаторів" у системний блок чи під пахву. Тому Гліб, стовідсотково упевнений у підступі, котрий старанно ховав від нього худорлявий Серж, рекламуючи "надію", як товар, вирішив, що швидко розколе цього самовпевненого чиряка, а наостанку одмантулить, як слід —для профілактики.
— Внутрівенно? Ні, — Серж якось багатозначно розсміявся, — за кого Ви мене тримаєте?!
Він немовби читав думки Гліба. "Може, цей очкарик й насправді екстрасенс, — почала закрадатися нова підозра. "Може, він викличе у мені впевненість у собі, так, як психотерапевти лічать імпотенцію?"
А хазяїн офісу вже відповідав на потаємні думки свого клієнта:
— На Вашому місці я б також був підозрілим. Ще б пак, про такі продукти не крутять веселих рекламних роликів по телебаченню, де моргають пухнастими віями звабливі красуні у бікіні. Наша фірма це й не всесвітньо відома марка…
— Та й дійсно, — з єхидою зауважив Гліб — чому ви не рекламуєте свою продукцію? Боїтеся штрафних санкцій з боку Антимонопольного комітету? —Він не знав насправді, чим займається цей комітет, але хотів показати цьому куцому генію високих технологій, що й сам дечого вартий.
Серж у свою чергу саркастично посміхнувся:
— Ось тут Ви не праві, ми далеко не монополісти!
— Та ну, — награно здивувався професійний невдаха, — Я, щось більше ніде не бачив рекламних щитів з продажу надії або чогось на зразок цього!
— У своєму роді ми єдині, хто продає чистий рафінований продукт. Усі інші, у порівнянні з нами — просто "халтурники", — з пафосом зауважив комп'ютерник, рефлекторно клацаючи "мишкою".
— Так у чому ж справа?! — у голосі Гліба відчувався неприхований сарказм. — Як то кажуть, "на коня та гайда"!
— Насправді, — Серж зробив невдоволену гримаску: — Наші конкуренти — дуже серйозні хлопці. Якщо вони дізнаються про наше існування, то нас закриють наступного ж дня. Тому і доводиться ховатися за напівжартівливим приватним оголошенням. Та я не жаліюсь, наші клієнти завжди нас знаходять, та й з моменту відкриття фірми справи йдуть зі стабільним приростом, а більшого нам поки що й не треба.
— Але хто ж ваші конкуренти, — не відступався Гліб.
— Абсолютно всі політики, — сумно видихнув очкарик. — Що вони Вам продають, розмахуючи передвиборними листівками, обіймаючи з побожним патріотичним трепетом ветеранів та дітей? Надію! А ціна, яку Ви сплачуєте за цю підробку, опускаючи у виборчу урну свій бюлетень, у сотні разів перевищує ту, котру правимо ми за свій "натур продукт". З екранів телевізорів Вас зваблюють диво-шампунем, котрий ефективно долає лупу. І навіть якщо у Вас ніколи не було лупи, наступного дня Ви все одно купите саме цей. А ще за день, після застосування дивного шампуню, на своїх плечах Ви побачите стільки лупи, що будь Ви Вернидубом, на Вашому піджаку можна було б проводити зимову олімпіаду!
— Та що ти мені тут казки розповідаєш?! — Несподівано розлючено заревів Гліб. — Чим ти сам відрізняєшся від усіх тих "бізнесперців"?! Тим, що не крутиш по "телеку" рекламу своєї контори "Роги та ратиці"? Так чи що? Що ти мені, кінець кінцем, можеш запропонувати, яку таку модернову надію? У гліцериновій обгортці чи на американських стероїдах? — Він навіть зіскочив зі стільця і готовий був затопити цьому солоному опеньку, та ніяк не міг визначитися з місцем прикладання своїх емоцій. На якусь мить Гліб навіть припустив, що цей очкарик мазохіст і навмисне витончено розпалює своїх відвідувачів, а потім безоплатно отримує солоденькі стусани.
— Спокійно, спокійно, — несподівано самовпевнено і авторитетно заявив Серж, від чого Гліб навіть осікся на півслові. — Присядьте та заповніть анкету. Ваша правда, ми дійсно надто відійшли від справи.
Швидко оговтавшись від такої нахабної впертості з боку хакера, при такій хирлявій його конституції, Гліб знову перейшов у наступ:
— Яка анкета, розкажи конкретно, як ти мені запихувати свою "рафіновану" надію будеш?
Серж був знову напрочуд незворушним:
— Сам механізм я Вам, звісна річ, не можу відкрити — "ноу-хау", авторські права і все таке. Єдине, можу сказати, що ми із зовні нічого Вам уводити не будемо. Усе вже є у Вас самих, Ви просто не можете цим скористатись. Нехай моє порівняння Вас не збентежує, але Ви, як дикун з бляшанкою оселедців, котрий не знає, що з нею робити. Наша технологія допомагає людям вивільнити закладені у них здібності. Вам достатньо буде лише сісти у це затишне крісло, — при цьому очкарик показав рукою на крісло, що стояло у кутку, воно на вигляд було таким самісіньким, на якому сидів він сам, — і протягом нетривалого часу послухати приємну музику через навушники, — зовсім звичайні навушники висіли на підлокітнику вказаного крісла. — Після чого, звісно, Вам залишиться тільки розрахуватися за продукт.
— Так просто? У Гліба в середині затеплівся слабкий вогник того, що тільки-но збиралися йому продати у настільки незвичний спосіб. І він, вже зовсім невпевнено, запитав:
— Тобто, секрет у музиці?
— О ні, — поблажливо засміявся торговець. — Музика це фон, обгортка, якщо хочете. Кінець кінцем, Ви ж маєте щось робити 15 хвилин?!
Надто вже все просто, знову закралася підозра у Гліба, може у тих навушниках ховається якась пастка. Яка-небудь специфічна музика, під яку він засне, а потім цьому очкастому не стане за клопіт викликати дебелих колег по телефону, обчистити кишені клієнту і … Але спокуса була великою. А якщо раптом? Та й чим ризикувати, грошей у принципі не багато, усе що можна було втратити у житті він уже втратив.
— Де анкета? — рішуче заявив Гліб.
3.
Місяць потому Гліб знову сидів у тому ж кріслі і знову сперечався з власником старомодних окулярів, але вже зовсім з іншого приводу:
— Як це ви більше не можете? Що, немає на складі чи закваска не визріла? Ви ж самі казали, що це ресурси мого власного організму?
У голосі Гліба більше не було тієї колишньої уїдливої підозрілості, якою він щедро обдаровував свого співрозмовника при першому знайомстві. Навпаки, тепер у його голосі чулися нотки благання та відчаю:
— Як же так, після трьох ваших сеансів у мене все тільки-но почало налагоджуватися: Оксана змінила своє ставлення до мене, дозволивши зустрічатися з Христинкою, у одній із солідних фірм я вдало пройшов співбесіду, і тут ви кажете, що все?
— Послухайте, — спокійно перебив Гліба фірмач, — хіба значилося у договорі, що продамо Вам вдалу кар'єру, повернемо дружину? Погляньте, у графі "товар" тільки один запис: "надія". "На-ді-я", — повторив по складах Серж, як це роблять шкільні вчителі, для того, щоб, може, у такий спосіб втлумачити прописні істини у голови своїх особливо тупих вихованців.
— А що таке надія? — продовжував у тому ж дусі очкарик, з філософським виглядом розглядаючи стелю, відкинувшись на високу спинку свого шкіряного крісла: — Це, як там: "особливий електричний потенціал, заряд у гіпофізі"? Я не помилився?
— Ну, як же, це ж ви фахівець у цій сфері, — безпорадно зауважив Гліб. Брови його скорботно зламалися, як у скривдженої дитини: — Це ж ви самі мусите знати, що і з чого ви вивільняєте?
— "Ноу-хау"! — мелодійно відрізав спеціаліст у галузі новітніх технологій. Це, до кінця не зрозуміле для Гліба іноземне слово, зараз лунало, як "табу". Після цього, між співрозмовниками у повітрі зависла невелика пауза. Гліб, крутнувшись на маленькому стільці, заклопотано втупився у підлогу, не знаючи, що далі говорити, а його опонент, похитуючись у розкішному кріслі взад-вперед, злегка підкушував кінчик своєї дорогої кулькової ручки. Він вичікував, удаючи заклопотаність.
Гліб хотів перервати мовчанку якоюсь фразою, та хазяїн офісу перебив його тоном великого фахівця у своїй сфері:
— Справа у тому, що Ви для нас рідкісний випадок, — почав він здалеку.
— Тобто як це? — брови Гліба знову поповзли в гору.
— Сутність Вашої унікальності полягає у тому, — продовжував Серж, підкушуючи ручку, — Що у Вас виявився надто замалим життєвий потенціал цієї самої "надії". У середньостатистичної людини його повною мірою вистачає на десять сеансів, після чого, як Ви можете самі здогадатись, життя наших клієнтів настільки змінює полярність з "мінусу" на "плюс", що вони просто більше не звертаються до нас. Ну, хіба що, зателефонують на Різдво, пришлють листівку до Нового року. Такі, знаєте, дружні знаки вдячності. Але Ви — зовсім унікальний випадок! — очі Сержа, і без того збільшені лінзами, випромінювали "рафіноване" здивування та занепокоєння.
Гліб принишк. Від минулої впевненості у собі, котру він відчував останні два тижні, отримуючи натуральну "надію" із власних запасів, не залишилося й духу. Що тепер, як жити? А якщо, з цими мізерними запасами його полишать останні життєві сили? Як необачно він вчинив, звернувшись до цих приватників! Схоже, що вони ще й самі не до кінця вивчили можливості людського організму у цій сфері. Але власник великих окулярів знову, як тоді, у перший день їх знайомства, прочитав його тяжкі думки:
— І між тим, у нас розроблено вихід із цієї кризової ситуації.
Гліб швидко підняв голову і глянув на співрозмовника, в його очах крихітними вогниками зажевріли іскорки останнього недоторканого запасу настільки необхідного зараз для нього почуття:
— Так Ви кажете, ще не все втрачено? — слабо протягнув він.
4.
Рік потому, в одному із кабінетів серйозної силової установи. Доволі випещений чоловік бальзаківських років у генеральській формі кинув у слухавку:
— Алло, Машо, виклич мені Лохотронова, нехай зайде з доповіддю по програмі "А".
Приблизно через десять хвилин важкі двері кабінету безшумно відчинилися, у щілину, що утворилася пролізла майже лиса голова з прилизаним блискучим волоссям і з такими ж, здавалося, масними, лискучими, глибоко посадженими оченятами. Розтягнувши у послужливій посмішці тонкогубого рота, голова ледь підкреслено, боязко запитала:
— Викликали, Аркадію Семеновичу?
— Заходь, Лохотронов, доповідай, які результати роботи по державній програмі "А"! — проревів густим басом хазяїн апартаментів. Між тим товсті волохаті пальці міністра клацнули по клавішах невеликого приладу, що зовні нагадував ноутбук. "Так, зараз подивимось, — розмірковував генерал, не досить вправно натискаючи мініатюрні клавіші апарату своїми неандертальськими "сардельками", — як працює цей "емоціовізор"? Чим нас можуть потішити жовтопикі? Обіцяли, що програма цього електронного примусу адаптована під наших "хохлів", от зараз і перевіримо на цьому хробаку, що нам "збухали" недобиті самураї за двісті штук "японських тугриків"?
А між тим Лохотронов обережно викотився з-за дверей, обережно зачинивши їх за собою, і почав, також повільно, наближатися до танкоподібного столу шефа. За довгі роки роботи в Управлінні у його спинному мозку розвинулася особлива зона — нервовий центр, що попереджував хазяїна про небезпеку. Ось і зараз, Лохотронов не знав, що відбувається, але відчував — щось неладне. Щось було сьогодні не так у поведінці шефа, але що, цього головний державний радник Лохотронов не міг визначити. Між тим, генерал, не відриваючись, дивився на невеличкий екран свого нового апарату, площа якого була розбита програмою на чотири сектора. Зверху ліворуч відображалася фігура головного радника, що наближався до столу. Вона вигравала усіма відтінками блакитного, доходячи до синього та фіолетового кольорів. У нижньому лівому секторі ішло текстове пояснення кольорів сканованого об'єкта: задавленість, переляк, нервове напруження, нерішучість. У правому верхньому секторі скакали якісь хитромудрі синусоїди, а у нижньому — пропонувалися моделі поведінки для користувача "емоціовізора" щодо об'єкту спостереження: психологічна атака, пресинг, заспокоїти, підбадьорити і таке інше. Генерал тільки вилаявся подумки: "Дідька лисого-чорта сизого, та я й без цього репаного пісуара знаю, що мені робити! Хоча, може, й варто почитати їхню косооку писанину про те, як ним до пуття користуватися? І тут міністр помітив, що радник впритул наблизився до його робочого столу та підозріло зиркає на "емоціовізор". Генерал миттю шарпонув долонею по екрану, склавши прилад однім рухом, і заволав на підлеглого:
— Ну що ти підповзаєш до мене, як тхір до курей, скоріше давай!
Радник Лохотронов, миттю став по ліву руку від міністра, поспіхом дістав із дебелої папки з грифом "Цілком таємно" кольорові графіки та складні таблиці.
— Та ти не мовчи, не мовчи — прогуркотів низьким тембром Аркадій Семенович, — ти розповідай, що тут у тебе за маячня…
— Отже, передусім, хочу зауважити, що за останніми даними першого етапу — програмою "Надія" охоплено 43% населення, а програмою "Щастя" — поки що 18%.
— Чому так мало, чому не вкладаєтеся у графік, — знову заревів владний баритон міністра, стрясаючи стіни урядового кабінету.
— На це вплинуло багато факторів, — обачно замуркотів радник, — котрі не могли прорахувати наші аналітики і психологи.
— Які, наприклад? — підозріло загудів у відповідь пан міністр.
Тут Лохотронов трішки зам'явся, але, подолавши свою хвилинну нерішучість, почав сипати науковими викладками й цифрами:
— Коли програмою "Щастя" буде охоплено 56% населення, такі інститути, як суспільна думка, засоби масової інформації і навіть цивільний кодекс стануть суто умовними.
— Ви стверджуєте, що в нашій країні будуть повністю викорчувані злочинність та інакомислення?
— Не зовсім, — солодкувато зауважив радник, — але їх кількість зменшиться настільки, що ми повною мірою зможемо узяти під контроль все суспільство. Коли більша частина населення буде абсолютно "щасливою", проблеми та ідеї меншості, себто відщепенців, вже нікого не будуть хвилювати.
— А щодо світової спільноти, якщо здіймуть ґвалт у країнах з розвинутою цією "дупократією", в ООН? Що маємо робити?
— О, не хвилюйтеся, пане міністре, нашими продуктами "надія" та "щастя" вже зацікавилися керівники провідних світових країн. Отже, невдовзі почнемо експорт! — при цих словах Лохотронов лукаво посміхнувся, примруживши свої маленькі блискучі оченята.
— Ти диви, і їх це цікавить, — іронічно посміхнувся хазяїн кабінету, вдоволено почісуючи товстими пальцями важку нижню щелепу. — А що, зворотних процесів не спостерігається? До речі, як там наша "перша ластівка", як його… — генерал насупив брови, натужно пригадуючи щось.
— Гліб, — послужливо зігнувшись і заглядаючи водянистими намистинками у очі начальнику, випалив Лохотронов.
— Так, так, Гліб, — зверхньо підвівши ліву брову, зауважив міністр. — Як він себе почуває? Його поведінка?
— Нірвана, суцільне щастя — розлився улесливою посмішкою головний радник, — про родину навіть не згадує, нехай безініціативно, але постійно працює за мізерну зарплатню чорноробом у одному з супермаркетів. Газет не читає, громадським та культурним життям не цікавиться. Ніяких хобі та захоплень. Лише дивиться по телевізору розважальні програми.
— Так, добре, а що ти там казав щодо експорту?
Ігор Стрельцов, 17.01.2006